Saturday, July 20, 2019

Емпатія не дорівнює дії/ empathy

Емпатія – це здатність розуміти емоційний стан іншої людини та співпереживати їй.

Нам часто помилково здається, що людина, яка відчуває емпатію, має допомагати іншим. Але емпатія – це просто розуміння стану іншої людини, її емоцій і зменшене почуття того самого. Емпатія не дорівнює дії.

Якби ми не відчували емпатії, кожен робив би що хотів – у нас не працювали б жодні соціальні норми чи правила.

В дитинстві ми навчаємося за допомогою механізму емпатії: дивимося на батьків і намагаємося імітувати їх.

Існує теорія прив’язаності, за якою так само, як маленька дитина потребує турботи й піклування батьків, доросла людина потребує підтримки інших. І це може реалізуватися саме завдяки емпатії.

Людина може не емпатувати через порушення роботи дзеркальних нейронів, психопатію або сильні психологічні травми, які призвели до пригнічення почуттів. Наприклад, якщо батьки не дзеркалять дитину – не реагують на неї – з великою ймовірністю вона виросте неемпатичною.
Ще однією причиною може бути стрес. Наприклад, якщо в дитини батько-алкоголік, який постійно б’є її та маму, її психіка може сама себе обмежити в інтенсивності переживань і перестати розрізняти почуття, бо це нестерпно важко. Через це людина відсторонюється і може не відчувати емпатії. (см. статью)

Через емпатію ми переживаємо почуття. Якщо вони колись були занадто складними, ми намагаємося підняти наш міст емпатії (порог чувствительности?), щоб через нього з нами ніхто не зв’язувався, бо нам не хочеться постійно відчувати біль. Людина зазвичай мучиться через це, бо хоче пов’язуватися переживаннями з іншими людьми, але водночас їй важко відчувати біль.

Коли бачимо людей, які сильно емпатують іншим, ми можемо помилково вважати їх дуже добрими та милосердними, думати, що вони дуже людяні. Але треба розуміти, що такий рівень співпереживання може бути занадто деструктивним для цієї людини. Коли емпатії занадто багато, ми не можемо з нею впоратися.

За статистикою, серед волонтерів – людей, які допомагають іншим і постійно співпереживають – високий рівень емоційного вигорання. Це може відбуватися через те, що вони носять у собі дуже багато власних переживань, а натомість допомагають іншим. Це добре для суспільства, але погано для самих волонтерів, бо часто вони не розбираються з власним болем і горем.

Також надмірна емпатія може бути компенсаторним механізмом. Коли людині самій бракує підтримки та емпатії, вона вирішує бути максимально співчутливою до інших, щоб їм не було так погано, як їй.

Високий рівень емпатії може бути ознакою того, що людина наповнена власними непрожитими переживаннями, які для неї актуальні та досі відкриті.

- джерело

Thursday, July 04, 2019

If you can be heard then you exist./Britt-Marie was here

A year turned into several years, and several years turned into all the years. One morning you wake up with more life behind you than in front of you, not being able to understand how it's happened.

A few years turned into more years, and more years turned into all years. Years have a habit of behaving like that. It’s not that Britt-Marie chose not to have any expectations, she just woke up one morning and realized they were past their sell-by date.

A human being, any human being at all, has so perishingly few chances to stay right there, to let go of time and fall into the moment. And to love someone without measure, explode with passion... A few times when we are children, maybe, for those of us who are allowed to be... But after that? How many breaths are we allowed to take beyond the confines of ourselves? How many pure emotions make us cheer out loud without a sense of shame? How many chances do we get to be blessed by amnesia? All passion is childish, it's banal and naive, it's nothing we learn, it's instinctive, and so it overwhelms us... Overturns us... It bears us away in a flood... All other emotions belong to the earth, but passion inhabits the universe. That is the reason why passion is worth something. Not for what it gives us, but for what it demands that we risk ― our dignity, the puzzlement of others in their condescending shaking heads...

An unreasonable amount of paperwork is required these days just to be a human being.

If you can be heard then you exist.

All marriages have their bad sides, because people have weaknesses. If you live with another human being you learn to handle these weaknesses in a variety of ways. For instance, you might take the view that weaknesses are a bit like heavy pieces of furniture, and based on this you must learn to clean around them. To maintain the illusion. Of course the dust is building up unseen, but you learn to repress this for as long as it goes unnoticed by guests. And then one day someone moves a piece of furniture without your say-so, and everything comes into plain view. Dirt and scratch marks. Permanent damage to the parquet floor. By then it’s too late.

It’s easier to stay optimistic if you never have to clear up the mess afterwards.

Because life is more than the shoes your feet are in. More than the person you are. It's the togetherness. The parts of yourself in another. Memories and walls and cupboards and drawers with compartments for cutlery, so you know where everything is.

It takes years to know a human being. An entire lifetime. It's what makes a home a home.

The balcony boxes may look as if they only contain soil, but underneath there are flowers waiting for spring. The winter requires whoever is doing the watering to have a bit of faith, in order to believe that what looks empty has every potential. Britt-Marie no longer knows whether she has faith or just hope. Maybe neither.

It’s the silence that Britt-Marie struggles most of all to live with, because while immersed in silence you don’t know if anyone knows you are there, and winter is also the quiet season because the cold insulates people. Makes the world soundless.

Finally, out of breath, she fetches a towel from her handbag. Turns off the ceiling light in the kitchen. Sits down on one of the wooden stools in the darkness, and weeps into the towel. She doesn’t want her tears to drip onto the floor. They could leave marks.

Tickling light falls over warm duvets, like the smell of freshly brewed coffee and toasted bread. It shouldn't be doing this. It's the wrong day to be beautiful, but the dawn doesn't care.

If a human being closes her eyes hard and long enough, she can remember all the times she has made a choice in her life just for her own sake. And realize, perhaps, that it has never happened.

She misses her balcony more than anything. You’re never quite alone when you can stand on a balcony—you have all the cars and houses and the people in the streets. You’re among them, but also not. That’s the best thing about balconies.

My mother worked for the social services all her life. She always said that in the middle of all the crap, in the thick of it all, you always had a sunny story turning up. Which makes it all worthwhile.

When she realizes that they are about to fall, she summons the strength to stand on her own two feet. Because that is what women like Britt-Marie do. They find the strength when they have to do something for others.

The human brain has a monstrous ability to re-create memories of such clarity that the rest of the body loses all sense of time.

Fredrik Backman, Britt-Marie Was Here - source

См. отрывки из книги (на русском языке)

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...